Реалії військового часу розділили колектив нашого Інституту на сотні локальних осередків, рознесених країною та закордонням. Ми пишаємося нашими співробітниками, які в лавах Теороборони захищають Україну, щиросердно дякуємо тим, хто в найгарячіші часи початку війни зберігав не лише Інститут, але й життя жителів мікрорайону, рятуючи їх в бомбосховищах. Звісно, кожен з нас зараз знаходиться у своїх умовах, намагається призвичаїтись до них, налагодити своє життя і життя своєї родини. Але ми разом, не зважаючи на війну. Підтримуємо зв’язок і намагаємося робити свою наукову справу якнайкраще.
Хочемо познайомити вас з тим, як живе зараз в прифронтовому Харкові невеликий (біля 40 осіб) колектив співробітників Інституту, які мають змогу приходити в Інститут і беруть участь в роботі з його відновлення.

В травні ми побачили Інститут… Він безпосередньо знаходився в зоні бойових дій, і усі його будівлі та інфраструктура зазнали серйозних пошкоджень.

Кожного дня ми намагаємось робити щось для збереження і відновлення Інституту. Серед безлічі проблем, з якими ми стикаємось, необхідність прибирати розбите скло та закрити чимось вікна, врятувати вціліле обладнання від атмосферних та людських факторів, відводити дощову воду в приміщеннях, що залишились без даху, укріпляти та відновлювати стіни, ремонтувати комунікації тощо.

Серед прифронтових та побутових особливостей нашого сьогодення, наприклад, регулярні обстріли та відсутність протягом тривалого часу будь-якого міського транспорту в небезпечний район, де знаходиться Інститут… Деякі наші співробітники стали велосипедистами, хтось ходить пішки, деякі під’їжджають якнайближче транспортом, хтось використовує навіть таксі, щоб приїхати на роботу.

Можливо, хтось спитає: навіщо ви це робите??? Чи можна вашими зусиллями щось реально покращати на цьому попелищі? Чи треба взагалі щось робити вже зараз, бо все це слід відновлювати з нуля?

Такі питання мають право виникати. Проте ми бачимо сенс в тому, щоб зараз захистити приміщення від дощу та бруду, убезпечити вціліле обладнання, надати можливість вже зараз працювати в Інституті тим, хто може працювати навіть за сучасних обставин, максимально підготуватися до прийдешньої зими в умовах без опалювання. Хто ще це зробить, як не ми? Така наша думка, і саме так ми обґрунтовуємо необхідність щодня приходити на роботу і щось корисне робити крок за кроком всупереч тим, хто щодня і щоночі цілить в нас ракетами і всіляко намагається фізично знищити нас.

Ми розуміємо, що допомога держави прийде вже після того, як буде вирішено найбільш важливі для усіх нас питання і станеться ПЕРЕМОГА. Поки ж що ми щоденно стикаємося з новими проблемами і шукаємо способи їх вирішення. Ми не втрачаємо жаги до пошуку нового, підтримуємо один одного і сподіваємося на ПЕРЕМОГУ і ВІДРОДЖЕННЯ НАШОГО ІНСТИТУТУ. Задля цього живемо і працюємо.

Деякі результати наших зусиль вже можна побачити.